Зорян Парфенюк
Про мене
Мене звати Зорян Парфенюк, мені 54 роки. Народився я в Україні, у місті Шепетівка Хмельницької області — тихому, але роботящому містечку з теплими людьми та запахом свіжого хліба в повітрі. Тут пройшло все моє життя: від перших кроків до сьогоднішньої праці. Працюю оператором-намазувальником на місцевому заводі вже понад 30 років — це складна, відповідальна, але й гідна професія, яка вимагає точності, терпіння й розуміння матеріалу.
Моє дитинство було звичайним для хлопчика 70–80-х: багато двору, футболу, пригод і книжок. Відвідував дитячий садок №7 «Дзвіночок», а потім навчався у Шепетівській середній школі №3. Школа дала мені не тільки знання, а й перших справжніх друзів, з якими я досі підтримую зв’язок. Після школи вступив до Кам’янець-Подільського технічного інституту на спеціальність «Технологія обробки матеріалів», де отримав фах, який і визначив мій життєвий шлях.
Починав слюсарем на заводі, згодом став помічником оператора, а після кількох років досвіду пройшов курси й отримав посаду оператора-намазувальника. Це робота, яку не кожен витримає, але вона дає мені стабільність, повагу колег і відчуття причетності до великої справи.
У вільний час люблю доглядати за садом — вирощую помідори, яблука, сливи, сам щеплю дерева. Це моє хобі і форма медитації. Також люблю читати. З юності мене захоплювали книги Миколи Гоголя, Василя Симоненка, а в зрілі роки потягнувся до філософії — люблю перечитувати Екзюпері й Антуана де Сент-Екзюпері. Улюблена книга — «Маленький принц», хоча й дорослий, але вона про головне. Також читаю сучасних українських авторів, подобається Макс Кідрук і його технотрилери.
Я невибагливий у їжі, але щиро люблю домашню кухню. Борщ із квасолею, вареники з картоплею, печеня з грибами, і, звісно, смажена рибка, яку сам ловлю на Південному Бузі. Коли збирається родина — у хаті пахне пирогами й м’ясом із печі.
До політики ставлюсь обережно, але байдужим не залишаюсь. Хочу, щоб Україна була самостійною, поважаною і справедливою державою. Не вірю в гучні обіцянки, але ціную тих, хто робить справу. Із блогерів дивлюсь Віталія Гайдукевича, Ігоря Лаченка, а іноді й Олега Карп'юка — за чіткість думки і без популізму.
Найбільша гордість — моя сім’я: дружина Олена і син Тарас, який став інженером-будівельником. Ми разом щонеділі снідаємо, говоримо про життя і мріємо про майбутнє.
Я — звичайна людина праці. Але я люблю свою землю, свою мову, свою родину і свою справу. І в цьому — весь я.