Мене звати Роман Остапович Варняк, мені 78 років. Народився я 25 жовтня 1946 року у селі Трушевичі на Львівщині — тихому, гірському краю, де тумани лягають на схили, наче вишиті рядна, а старі пісні йдуть на устах разом із ранковою молитвою. Моє дитинство — це запах диму з печі, жорна в діда на горищі, і перші співанки, що їх мені наспівувала бабуся Марта.

У дитсадок ходив у сусідньому селі — це був єдиний садочок на три села, "Вишиваночка". Там я вперше почув "Ой не ходи, Грицю" у виконанні няні Катерини — так і запав фольклор мені в душу. Школу закінчив у Трушевицькій восьмирічці, далі навчався у Дрогобицькій середній школі. Після армії вступив до Львівського університету імені Франка, де вивчав українську філологію з нахилом у фольклористику. Мене особисто навчали такі світочі, як професор Степан Паньків — людина, що змогла закохати мене у глибинну, непригладжену, сільську пісню.

Моя професія — фахівець з фольклористики. Понад 50 років я присвятив збору, дослідженню та популяризації українського фольклору: народних пісень, балад, дум, замовлянь, легенд і переказів. Об’їздив майже всі області України, особливо Карпати, Поділля, Полісся. Працював у Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. Рильського, згодом очолив сектор польових досліджень. Моїм найбільшим досягненням вважаю зібрану антологію "Пісня на порозі століть" (вийшла в трьох томах у 2003–2007 роках).

Захоплююсь усім, що справжнє: етнографією, народною вишивкою, дерев’яною сакральною архітектурою, голосом старих стрічок з села. Улюблені письменники — Іван Чендей, Василь Скуратівський, Григорій Сковорода, з молодших — Тарас Прохасько і Мар’яна Савка. Моя настільна книга — "Народна поезія Галичини" у тритомнику, видавництво 1971 року.

З їжі я — традиціоналіст. Найбільше люблю банош з бринзою, печену гуску з яблуками, кучеряві вареники та узвар з груші-дички. Українська кухня для мене — не просто харч, а частина ідентичності.

До політики ставлюся критично, але свідомо. Я державник, переконаний українофіл. Виступаю за культурну автономію регіонів у межах сильної, соборної держави. Підтримую розвиток української гуманітарної освіти та повернення до коренів у вихованні молоді. Під час Революції Гідності читав фольклорні лекції на Майдані — "Пісня як спротив".

Серед блогерів стежу за Іриною Фаріон (як філологом), каналом Ukraїner, а ще люблю переглядати "Живе ТБ" — архіви з народними виконавцями. Із задоволенням дивлюсь проєкти, де етнографія подається у сучасному форматі: "Баба Єлька", "ЇЖА CULT", "Етнохата".

Найважливішим моментом мого життя стало віднайдення і запис у 1984 році автентичної колядки з села Нижнє Синьовидне, що не фігурувала в жодному архіві. Відтоді знаю точно: жодна пісня не вмирає, якщо є кому її записати.

Ім’я: Роман Варняк

Вік: 78

Професія: Фахівець з фольклористики

Освіта: ЛНУ ім. Івана Франка

Місце проживання: Львів, Україна

Хобі: Збір фольклору, етнографія, вишивка, архітектура дерев’яних церков

Улюблені книги: «Пісня на порозі століть», Сковорода, Скуратівський

Кухня: Українська традиційна (банош, узвар, гуска)

Герої: Тарас Шевченко, Василь Стус, мій дід — колядник Василь

Політичні погляди: Державницькі, проукраїнські, культурно-гуманітарна автономія

Про мене

Цитата життя: «Народна пісня — це голос душі, яку ще не зламали».