Український політичний простір ніколи не був місцем для нудних історій. Але коли на сцену вийшов Дарт Вейдер, все перетворилося на справжній епічний блокбастер. Хто він насправді? Чому образи саме цей образ? І чи була його кампанія просто жартома чи глибокою сатирою на систему?

Людина під маскою: від Одеси до "Зоряних війн"

56-річний активіст з Одеси, чиє справжнє ім’я залишається в тіні, офіційно змінив свої дані на Дарта Олексійовича Вейдера. І це не псевдонім – у паспорті чітко вказано ім’я легендарного ситха. Він не просто фанат "Зоряних війн", а людина, яка вирішила перенести фантастику у реальність.

Його публічні виступи завжди супроводжувалися ефектними жестами: від "атаки" на Міністерство юстиції з загоном "штурмовиків" до пропозиції мера Одеси стати правителем Татуїна. Вейдер не просто виходив у маску – він створював цілі перформанси, змушуючи суспільство сміятися, обурюватися та замислюватися одночасно.

Президентські амбіції: фарс чи протест?

У 2014 році Вейдер вирішив піти далі й висунув свою кандидатуру на пост президента України від "Інтернет-партії". Центрвиборчком, однак, відмовив у реєстрації, звинувативши його у фальсифікації документів. Представник ЦВК навіть порекомендував Вейдеру спробувати щастя у Росії, жартівливо натякнувши на "зелених чоловічків".

Але чи була це просто гумористична акція? Чи може, за маскою ситха ховався серйозний меседж про абсурдність політичних процесів? Багато хто вбачав у його діях сатиру на корупцію, бюрократію та популізм, які часто супроводжують вибори.

Спадщина "темного лорда": що залишив після себе Вейдер?

Після відмови у реєстрації Дарт Вейдер не зник. Він продовжував з’являтися на вулицях Одеси та Києва, влаштовуючи акції, які балансували між соціальним протестом і чорним гумором. Роздача солі та сірників напередодні "кінця світу", боротьба з нелегальними парковками – його методи були нестандартними, але вони залишили слід у суспільній свідомості.

Сьогодні його ім’я згадують із посмішкою, але його дії змусили багатьох задуматися: чи не занадто серйозно ми ставимося до політики? Можливо, іноді саме такий ексцентричний протест – найкращий спосіб показати абсурдність системи?